Мої спогади

До 100-річчя початку Брусиловського прориву.

Серед військово-історичної та мемуарної літератури, присвяченої Першій світовій війні та подіям у Росії в 1917–1922 роках, спогади Олексія Олексійовича Брусилова (1853–1926) посідають особливе місце. Брусилов був “автором” геніального з погляду військово-стратегічної думки прориву, названого його іменем.

…1916 рік. Настрій, що панував у російській армії, можна описати одним словом — журба. Найстрашніше: пасивність і нерішучість охопили насамперед тих, кому доручили командувати армією, вести за собою мільйони людей. На щастя, не всіх.

Говорячи про події літа 1916 року, часто вживають слово «вперше»: уперше стратегічний наступ проводився в умовах позиційної війни; уперше фронт проривався одночасними ударами на кількох ділянках; уперше застосували послідовне зосередження вогню для підтримки атаки. І головне: уперше — після більш як року відступів — знайшовся воєначальник, який не розучився думати стратегічно.

Як відомо, історія не знає умовного способу. Але у випадку з Брусиловським проривом без «якби» не обійтися. Якби Олексій Олексійович Брусилов не залишився наодинці, якби його підтримали — перемога над Німеччиною відбулася б уже в 1916 році, а отже, хід російської та світової історії був би іншим.

Але Брусилов — це не лише геніальний прорив, названий його іменем. Влітку 1917 року, ставши Верховним головнокомандувачем, він знову міг би врятувати країну від катастрофи, що насувалася. Та тодішньому керівництву Росії не були потрібні рішучі люди.

У роки революцій і смут, усім довелося робити важкий вибір. Брусилов через свої релігійні та моральні переконання не хотів ставати на жодну зі сторін у братовбивчій війні. І в Червону армію він вступив уже тоді, коли війна по суті перестала бути громадянською, і йшлося про відбиття іноземної інтервенції. «Вважаю за обов’язок кожного громадянина не кидати свій народ і жити з ним, чого б це не коштувало», — це слова справжнього російського офіцера. Але це не рятувало від душевних мук і запитань, на які так і не знайшлося відповіді: «Мій Господи!.. Де Росія, де моя країна, колишня армія?»