Миленький ти мій

Спочатку Ліду кинула мати — просто поїхала й не повернулася, залишивши доньку на виховання бабусі в глухому селі.

Так дівчинка й росла — із твердим переконанням, що вона нікому не потрібна. Потім її кидали чоловіки — так само, як колись матір: несподівано, підло, несправедливо. Так, що кожного разу хотілося кричати: «Мій милий, що я тобі зробила?» А нічого не зробила. Просто вона була запрограмована на самотність, тугу, невдале життя. Її, мов Кая у «Сніговій королеві», закляли, заморозили серце. І Ліда не сумнівалася, що розморозити його не можна. Та вона й не хотіла — жити з крижинкою замість серця навіть зручно: ні мук совісті, ні страждань. І кохання теж немає — щоб потім не розчаровуватися.

Одна річ Ліда не врахувала — без любові жити неможливо. І вона обов’язково приходить — навіть якщо ти відчайдушно їй опираєшся.