Мідна скринька

Якщо що мене й хвилює з роками, то це історії людських доль. Розказані без особливих подробиць, просто — навіть відсторонено — вони як монолог попутника у далекій поїзді. А після безсонної ночі все змішається: імена людей та міст, дати зустрічей і розставань. Пам’яті лишаться жовті смуги світла від ліхтарів на полустанках, слухове віконце, що майнуло в покинутому домі, і трохи глухий голос, який час від часу зависає в спробі підібрати слово… Найдорожче тут — голос оповідачки. Як він обривається десь зненацька, або раптом пом’якшується в усмішці, або завмирає, ніби заново здивувавшись тому, що колись було прожите.

До речі, багато з цих історій я почула саме в поїзді або в літаку — словом, у дорозі. Мабуть, саме відчуття шляху спонукає нас по-новому осмислити давні події, уголос розмірковуючи про те, що змінити вже неможливо.