— Молодий, красивий, позолоти ручку! Погадаю, всю правду скажу.
— Відчепись, стара.
— Одружишся з розведенко! З дітьми. З двома! — кричить мені вслід циганка.
— Чого?
Я завмираю, мов укопаний. Я не вірю в ворожіння. Але…
— Так і буде. Я бачу… — виє вона. — Вони тебе татом кликатимуть.
— Ну-но, швидко “розвидь”! Позолочу ручку.
— Запізно. За тобою вже виїхали…
Вона зловісно хихоче.
А я трусу головою, щоб струсити навіження.
Яка, до біса, розведенка? Я взагалі не збираюся одружуватися.
Діти? Ні. Нізащо. Це взагалі не моя історія…