— Тату, де ти?! — збоку долинає тихе, жалібне й налякане. Я різко гальмую. Страшенно скриплять підбори по підлозі. Роблю крок уперед, і знову чую схлип — більше схожий на писк кошеняти. Повертаю голову на звук і лише тоді помічаю смужку світла з-під дверей одного з класів. Не зволікаючи, рішуче відчиняю двері класу.
— Па… — радісно вигукує дівчинка й тут же замовкає, щойно натрапляє поглядом на мене.
— Ви не тато! —
— Я не тато, правда, — м’яко зауважую, підсідаючи до неї на підвіконня.
— Що ти тут робиш у класі одна? Вже дуже пізно.
— Я тата чекаю. Він мене не забрав, — дівчинка плаче крізь сльози. І я одразу притискаю дівчинку до себе всупереч усім своїм принципам і установкам.
— Я ж запізнююся.
— Ви мене теж покинете? Як мама й тато?