«Діти — мої». Він підняв погляд на мене й відсунув убік результати ДНК-тесту. Я мовчки дивилася на нього. Адже я з самого початку про це не брехала.
— Діймо так: ви привезете дітей у мій дім і віддасте їх няні.
— У сенсі — віддасте? — уточнила я.
— Я не збиралася віддавати їх вам! Це діти моєї сестри. Я лише хотіла, щоб ви допомогли їх виховувати й…
— А ким ти їм є за законом? — запитав він, дивлячись на мене холодним, безжальним поглядом.
— Тіткою.
— А я — батько. Привезіть дітей у мій дім. Ось адреса. А ви можете бути вільні. Дякую.
Я розгублено моргала. Невже він справді забере в мене дітей, яких я виховувала від самого народження?