— Я з тобою нікуди не піду! — впирається дівчинка.
— Я до мами хочу!
Вона надуває губи й складає руки на грудях. Але я теж не пальцем зроблений.
— У тебе є лише два варіанти: або зі мною, або в інтернат. А в інтернаті тобі навряд чи сподобається.
Та як пояснити чотирирічній, що я хочу їй допомогти? Звідки в мене взагалі взялося оте відчуття відповідальності за цю дівчинку?! Будь воно неладне!
— Ти поганий дядько! — не вгамовується вона.
А навколо люди вже починають косо поглядати на нас.
— Гаразд, малеча, сама напросилася! — більше не церемонюся, підхоплю її на руки.
Коли неповороткий вантажівка мчала прямо в сусідню з моєю машину, я не знайшов нічого розумнішого, ніж штовхнути її з дороги.
Тепер у мене на руках маленька дівчинка. А її мама — та сама єдина дівчина, яку я любив.