Малятко Ватажка

— А по-друге, — підхоплює мене за талію й різким рухом перекидає через плече, — Хлопці, я поїхав, із нею розберуся сам. Мене захльостує хвиля дикої люті.

— Відпусти! — Коли ми доходиш до машини, він грубо садовить мене на переднє сидіння й, сильно притиснувши до крісла, пристібає ременем безпеки.

— І що тепер? Як дикар затяг мене в машину, замкнув тут, і що?

— А далі ти закриєш рота й подумаєш про свої дії та слова. Інакше пошкодуєш — я тобі обіцяю.

Страх пробирає мене до кінчиків пальців: моє життя зараз у його руках.

— Ти реально хворий. У твоєму випадку навіть психіатр безсилий, — шепочу собі, але так, щоб він теж чув.

Роман ніяк не реагує на мої слова.

— Твій інтелект не вловлює сенсу того, що я кажу? Співчуваю! — іронічно заявляю йому, з останніх сил намагаючись не показати, як я насправді налякана.

— Куди ти мене везеш?

— Як я й сказав: поки везу, ти можеш подумати. А потім я не лишу тобі вибору й сам вирішу, що робити з тобою.