Люцифер

Розпечене вугілля вічності танцювало під ногами, відкидаючи зловісні тіні на розламані скелі Пекла. Люцифер, Володар Ада, стояв на краю прірви, дивлячись на свої володіння з тугою, що пожирала його безсмертну душу. Для нього Ад був в’язницею, троном, вічним прокляттям. Він прагнув іншого—тепла, світла, любові… того, що назавжди було недосяжним для нього. Спогади терзали його — вогняні відблиски, шепіт, дотик… Її. Тіні ховалися на скляних стінах. Але це було давно, в іншому житті. І чи було?
Він — падший ангел, втілення зла, Володар Ада, приречений на вічне самотнє існування. Та глибоко в його обсидіанових очах мигнула тінь сумніву: що, як надія все ж існує? Що, як любов здатна проникнути навіть у найтемніші куточки Ада? Він знав одне — битва буде не лише за владу, а й за примарне щастя.