Так буває: тобі здається, що життя нарешті налагодилося й навіть удалося. Ти щасливчик — усе рівно й гладко. І раптом — удар. Наче ти спіткнувся на рівній дорозі й зрозумів, що те, що було раніше, — не життя, не справжнє життя. З’являється людина, без якої ти задихаєшся, фізично не можеш дихати. Якби тобі було дев’ятнадцять, ти б не сумнівався(лася) у тому, що щастя триватиме вічно. Але тобі майже сорок, і ти більше не віриш у казки…