Я постійно тікала: спершу від батька, потім від примари своєї першої любові, а коли зустріла похмурого, втомленого від життя хокеїста з холодною російською красою, теж вирішила, що треба тікати. Бо почуття — це вразливість, кайдани, які скувають твою волю, туман, що не дає мислити тверезо. Я знала лише таке кохання — божевільне, одержиме, руйнівне. Але як наказати серцю не любити, коли північний принц знову й знову переможає дракона та дарує — хай і примарну — надію на дім і сім’ю?