Дитинство як дитинство, не назвеш його військовим, хоча Андрюші Сургеєву вже виповнилося п’ять років — до рокового 41-го. Лінія фронту, гримнувши далеко на заході, так і не дійшла до містечка з дивною назвою Гороховей. Німці боялися пускати танки по бездоріжжю, перерізаному ярами; після війни таке вдале розташування позначилося на добробуті гороховейських громадян: до них із запізненням — усе через те ж бездоріжжя — доходили з області деякі заборонні циркуляри. «На окупованій території не проживав…» — без тремтіння виводила згодом рука Андрія Миколайовича. Запитай його, як він жив на неокупованій території, — не відповів би: якісь провали в пам’яті, часто хворів, «головкою страждає» — так сказав хтось над його ліжечком у дитячій лікарні. Мати одного разу привела з госпіталю сивенького лікаря, той довго прощупував його міцними пальцями, сказав: «Вразливий який. Житиме…» У багатокрапці інтонації зависла певна умовність: підлітку дарували життя за умови суворих норм поведінки, що виключали дитячі й дорослі роздуми про сенс гороховейського буття. Тоді ж мати й вирішила майбутнє хворобливого чада: хай син буде педагогом, прямою дорогою піде стопами батьків! З чим згодився і батько, нарешті представший перед Андрюшею — у кітелі та в скрипучих чоботях, із планшеткою збоку, набитою просвітницькими задумами.