Проза Олексія Варламова схожа на теплий ковток материнського молока в холодному світі дорослих, покинутих Богом.
У його романі постають далекі й водночас близькі землі, чужі, але зрозумілі долі героїв. Автор говорить про національний шлях Росії без пафосу та фальшивої гордості. Розмірковує про нього, прокладаючи цей шлях через серця своїх співвітчизників.
Богом збережена країна виживе не через «лакіровані» проповіді про найкраще життя, а завдяки зусиллям звичайних, сірих—як небо над їхніми головами—чоловіків і жінок.
Коли перед юним провінційним генієм математики відкриваються всі можливі перспективи науки й кар’єри в Москві, а надворі — глибокий застій і дозрівають майбутні дисиденти, формули й графіки відходять на другий план.
Руйнуються мрії батьків зробити сина науковою елітою радянського суспільства. Юний романтик шукає сенс життя в забороненій літературі, сумнівних жінках і випивці.
Зрештою він змушений повернутися в рідне містечко й зрозуміти: немає зір ближче, ніж ті, що під ногами. А у пошуках сенсу життя ми інколи минаємо найголовніше — сім’ю, землю, Бога.