Величезний сенбернар на ім’я Куджо був дуже люб’язний до всіх навколо. Навіть якщо вони часом клали на нього не надто приємно пахнучі ноги. Ну й що? Все одно люди дуже хороші й іноді навіть чухали йому шию. Ах, як же там часом нестерпно свербіло! Хіба не варто було заради цього покатати на спині маленького господаря Бретта Кембера? Або стерегти майстерню його батька Джо.
Куджо гнався за зайцем уже добрих п’ять хвилин. Хвостата сіра дупка так спокусливо маячила попереду сенбернара, що, попри середній ступінь ситості, він не хотів програвати в змаганні й прагнув будь-що наздогнати косого. Ось! Ще кілька стрибків і … Чорт! Заєць стрибнув у чомусь раніше ніким не помічену нору-печерку. Куджо, не зупиняючись, пірнув за ним і застряг. А в печері жило ВОНО. Безліч кісток безладно валялися на дні нори. Дивний запах, Куджо чхнув. Тррребаааа вибррратииися звііідсиии. Куджо закрутив задом. І тут ВОНО вкусило пса просто в ніс. З очей бризнули сльози. Здалеку пролунало до болю знайоме: «Куууджооо! Іди додому!»