У Наташі начебто ідеальне життя: вона готує дисертацію й разом із чоловіком працює в біологічному інституті — про таке багато хто мріє.
Але вночі до неї приходять тривожні сни: ніби вона разом із лабораторними пацюками пливе в баку, з останніх сил перебирає лапками, доки вистачає дихання.
Поступово з’ясовується, що на біофак Наташа пішла не за власним вибором — рішення за неї ухвалила мама. Мами вже немає, зате поруч чоловік, для якого її творчі інтереси — порожній примх і безглузда витрата грошей.
Сама Наташа хоче бути фотографом, але знову чує відлік секундоміра — і треба продовжувати цей заплив, коло за колом, ніби без кінця.
Та все ж можливо, на черговому витку виснажливої гонки в ній прокинеться друге дихання й з’явиться сміливість вимовити: «Я більше так не можу».
Роман-спокутування про пошук опори та сенсу, про дзвінку внутрішню порожнечу й нелюбов — насамперед до себе; і про те, що зупинити нескінченний біг і нарешті обрати життя мрії ніколи не пізно.