Коротке правління Піпіна IV

За символ Поросягасу — порося-Pегаса, істоту гладеньку, веселу, земну аж до останньої кісточки — а все ж час від часу вона зазирає в небо, а інколи й наважується прогулятися поміж янголами та жайворонками, Джон Ернст Стейнбек уважав саме його.
«До зірок на поросячих крилах», «душа незграбна, та все норовить злетіти», «розмах крил — не ахті, але наміри… наміри…» — так Стейнбек відгукувався про самого себе. Критики за його життя писали про нього приблизно так само, а інколи не скупилися й на відверту лайку. Сучасник Стейнбека, романіст, якого тоді добре продавали й поважали американські громадяни, Джеймс Ґулд Коззенс оголосив у скаженості: «Після десяти сторінок Стейнбека мене невтримно тягне блювати».
Музa Стейнбека справді скидається на Поросягаса. У височині їй некомфортно, холодно й страшно; вона залазить під хмари, тримається там незграбно, метушиться, щосили махає крильцями. А відбувши відведений їй «мус» на горі, вона із задоволенням заривається в торішнє листя, в буру плодючу салінасську порохню, в калюжі закинутих пустирів біля консервних цехів і в м’який бруд городиків веселої, лінивої пайсано. Поросягасу там добре, міцно, земно й упевнено, і звідти його гострі, прудкі оченята уважно помічають усе навколо. А коли дивляться в небо, бачать куди більше, ніж за часів виснажливого порхання.
Прижиттєва критика Стейнбека так і не змирилася з тим, що в мови може бути п’ятачок і що вона з однаковою впевненістю може тинятися і в академічних задвірках, і серед класових баталій, та ще й виявляти схильність до міфологічності, епічності та інших речей, дивних для поросяти й таких, що закінчуються на «-ість» та «-ізм». Відгомони того роздратування виявилися живучими. У рецензії на колосальний тисячесторінковий трактат «Правдиві пригоди Джона Стейнбека, письменника» роботи професора Джексона Бенсона, що вийшов у середині 1980-х, оглядач «Бостон глоуб» М. П. Монтгомері написав: «Стейнбек — видатний письменник. Паршивий романіст, автор тривіальніших оповідок, але все ж — письменник». І тут же, визнавши за лауреатом Нобелівської премії 1962 року літературний хист, зневажливо зауважив: «Він міг припинити кохання на задньому сидінні автомобіля, щоб наскрести кілька нотаток у блокноті — для використання в наступних писаннях. Така одержимість письменством могла б зробити когось великим художником, а його зробила вправнішим, майстернішим — але лише ремісником від літератури». «Юнацькі пристрасті», «вивчив ремесло раніше, ніж подорослішав», — дивно читати подібне про людину, чиї книги — усі книги — досі не вийшли з друку, досі продаються по сто тисяч на рік. А в день, коли йому присудили Нобелівську премію, впливова «Нью-Йорк таймс» вийшла з заголовком «Чи заслуговує мораліст тридцятих років на Нобелівську премію?».