Коннемара

Назва роману віддає торфом і сирою травою та лунає повсюди — у престижних бізнес-школах, на сільських весіллях, у молодіжних клубах і на тихих сімейних вечерях. Не дивно: у Франції пісню Мішеля Сарду про озера Коннемари знають, якщо не всі, то майже всі.
І герої цієї історії теж.

Елен скоро сорок. Вона народилася в невеликому містечку на сході Франції й наполегливо працювала, щоб вирватися з провінції та влаштувати життя, про яке мріяла, гортaючи в підлітковому віці глянцеві журнали. Але тепер, коли начебто є все — чоловік, дві доньки, успішна кар’єра й великий будинок, — її не відпускає відчуття порожнечі, наче найкращі роки були витрачені марно.

Крістофу щойно виповнилося сорок, і він так і не виїхав із містечка, де виріс. Він уже не той красень, розлучений, живе в батьківському домі, веселиться, вигадуючи з друзями безглузді витівки, продає корм для собак і вперто зберігає мрію знову грати в хокей — як у шістнадцять, коли був зіркою школи. З боку — суцільна невдача, але Крістоф упевнений: головне ще попереду.

Їхня історія — болісно сучасний, гранично чесний роман про кохання, сповнений меланхолії, надії та люті. Але Матьє пише не лише про почуття двох: у цій книжці лунає голос цілих поколінь французів. Їхній крик, сміх, сльози, шепіт і стогін зливаються в одну спільну пісню.