Цукерка для суворого боса. Долю не обдуриш

«Па-па», — чую знову, і цього разу хтось торкається мене за ногу. Відводжу телефон від вуха. Погляд летить униз і зустрічається з сумними блакитними очима — яскравими, чистими, як літнє небо без хмар. Я провалююся в них, на секунду випадаючи з реальності. Маленька лялечка смикає мене за штанину. Зовсім крихітка. Тонкі пальчики стискають тканину, а великі лялькові оченята з пухнастими русявими віями починають блимати сильніше. Малеча розгублена й якась сумна.

— Не па-па, — розчаровано промовляє вона, одернувши ручку. Розвертається і, понуривши голову, дивиться собі під ноги. Петляючи коридором, як привид, віддаляється від мене. Але навіть здалеку чую сумне й тягуче:

— Мама-а-а.

І цей благальний голосок викликає в мені дивну бурю емоцій. Хвилювання, змішане з давлячим відчуттям, яке я не можу зрозуміти. Повертаю трубку до вуха. І карбую:

— Я передзвоню.