— Скільки ти береш за ніч, красуне? — почувши ззаду майже незмінний і до болю знайомий голос, я мало не впустила келих.
— Тобі стільки не світить, — кинувши, навіть не обернувшись, я проковтнула в’язкий клубок у горлі й наділа на обличчя холодну маску відстороненості.
— А якщо подумати? — ледь хрипкий голос лунув зовсім поруч, і по шкірі поповзли мурашки.
— Я ж сказала… — роздратовано випалила й різко обернулася, зустрівшись із напруженим поглядом улюблених сірих очей, ледь чутно доповнивши: — Для тебе я безцінна.
— А я думав, що отриманої тобою компенсації цілком достатньо, — Нікіта Воронцов процідив крізь зуби й, підхопивши мене на руки, поніс у бік сходів.