Ця книга — своєрідна хроніка й образ цілого покоління: покоління надломлене й частково знищене, позбавлене звичного затишку й опори, внутрішньо не приймає владу, але водночас повністю від неї залежить, відрізане під загрозою покарання від власного минулого — але все ж таки зуміло зберегти гідність, відчуття гумору й те, що зазвичай називають «інтелігентністю»: уміння думати про спільне благо й співпереживати людям — і близьким, і далеким — без розрахунку на вигоду.
Сергій Юрський ділиться пам’яттю про дорогоцінні зустрічі та час, проведений із Георгієм Товстоноговим і Фаїною Раневською, Михайлом і Софією Швейцерами, Олександром Володіним і Сімоном Маркішем. Ці славетні імена постають не як бронзові символи, а як живі люди — які любили й ненавиділи, сперечалися й помилялися, раділи й горювали, тобто по-справжньому жили.
Книга написана серцем, переповненим сумом. Але автор пам’ятає: печаль має бути стриманою, і навіть найглибший траур не триває вічно. Тому, розповідаючи про тих, хто пішов, він намагається згадувати і смішне, і світле — забавні епізоди, свідком яких йому доводилося бути.