Карлик

Цей роман — майже свято для мізантропів і людей, які ненавидять людство, що шукають найгостріші й безпринципні форми, щоб виразити свою ненависть до світу, своє пересичення ним. Перешкоджає цьому бути цілковитим святом лише надто очевидний зв’язок із «вишуканою» словесністю, а отже й перебування в певних межах. В усьому іншому — нічого кращого й бажати не можна. Карлик, від імені якого ведеться оповідь, у своїх описах скрізь користується рятівним «я», тож автора книги неможливо запідозрити ані в симпатії, ані в антипатії до вигаданого ним оповідача. Це нескладне перекладання відповідальності ніби позбавляє намальовані ним картини статусу чогось об’єктивного, хоча читач, який побачить у них щось своє та захоче дочитати до кінця, досить швидко перестає звертати увагу на незначну похибку, яку вносить суб’єктивний голос цього персонажа.

Справа не стільки в тому, що картина, намальована карликом, переконливо реальна, скільки в тому, що, починаючи з певного часу, вона стає безособовою — такою, що існує окремо від авторського голосу. Коли непривабливість самої дійсності й прямота її зображення самі по собі стають майже надлишковими, додаткові авторські міркування на цю тему вже не можуть ані погіршити, ані прикрасити її.