Крапля

Оповідь про риболовлю на річці тайги Опарихі — притоці Єнісею. Оповідь «Крапля» — з книги «Цар-риба».

За своєю волею та полюванням рідко вже мені доводиться їздити на батьківщину. Все частіше кличуть туди на похорони й поминки — багато родні, багато друзів і знайомих — це добре: багато любові за життя отримаєш і віддаси, та добре, доки не настане пора близьким тобі людям падати, як падають у старому бору пересто́йні сосни, із важким тріском і довгим видихом…

Але доводилося мені бувати на Єнісеї й без кличу коротких скорботних телеграм, вислуховувати не лише нарікання. Бували щасливі години й ночі біля багаття на березі річки, що тремтить вогниками бакенів, аж до дна, пробитого золотими краплинами зірок; слухати не лише плескіт хвиль, шум вітру, гул тайги, а й повільні розповіді людей біля вогню на природі, відкритих особливо — розповіді, одкровення, спогади аж до темної зорі, а то й до ранку, коли за дальніми перевалами починає заходитися спокійне світло… Поки з нічого не виникнуть, не наповзуть липкі тумани, і слова не стануть в’язкими, важкими, а язик неповоротким, і вогник не пригасне, і все в природі не набуде тієї довгоочікуваної миротворності, коли чутно лише немовлячо-чисту душу її.

У такі миті ніби залишаєшся один на один із природою, і з тривожною радістю відчуваєш: можна і треба нарешті довіритися всьому, що є навколо. І непомітно для себе розм’якшуєш, наче листок чи травинка під росою, засинаєш легко й міцно, а засинаючи — до першого променя, до пробного пташиного перебору біля літньої води, що з вечора зберігає парне тепло, усміхаєшся давно забутому почуттю — отак тобі було вільно, коли ти ще не навантажив пам’ять ніякими спогадами, та й сам себе ледве пам’ятав, тільки відчував шкірою світ навколо, звикав очима до нього, прикріплювався до дерева життя коротеньким стержельцем того самого листка, яким ти відчув себе просто зараз ось у цей рідкісний момент душевного спокою…