Жила собі без особливих турбот, навіть встигла побувати заміжньою. А потім усе звалилося в одну мить: я стала вдовою — без грошей, без статусу і без опори. З спадщини — лише вбогенька хатинка десь за Уралом. Ось тільки ніхто не попереджав, що в цій «моїй» хатинці вже влаштувався господар місцевих лісів — цар, якщо по-місцевому, і ведмідь, якщо по суті. І тепер головне питання не в тому, як обжитися, а як звідси вибратися. Проблема лише в одному: схоже, випускати мене звідси ніхто не збирається!
***
— Ти хто така? Як ти сюди потрапила? — гуркочить над мною чоловічий голос, а перед очима маячить біла борода.
— Не гарчіть тут, дідусю! — бурчу я зранку, спросоння. — Терпіти не можу, коли мене будять!
— Снігуронько, я тебе зараз голим дупцем на сніг виставлю, якщо ти негайно не відкриєш рота й не поясниш, як ти опинилася в моєму домі!
Мене виривають із теплої постелі й як слід трусять за плечі.
— Слухай, ведмедю-переростку! Це взагалі-то мій дім! — шиплю я. — Забери руки, а то я…
— А то що ти? — ухмихається цей «дідусь», занадто нахабно розглядаючи мене, а я на секунду гублюся. — Ну, домовляй. А потім відпрацюєш мені несподівану нічліжку, Снігуронько. Все ж таки Новий рік!