Зрада. Життя навпіл

— Сергію, я все знаю… — голос Яни затремтів, горло стиснуло спазмом. Тільки б не зірватися, не скотитися в істерику.

— Знаєш? — чоловік байдужо подивився на дружину.

У його блакитних очах не було й натяку на любов, яка колись світилася в них, варто було йому подивитися на свою милу дівчинку.

— Я про Лену.

Біль стискав груди, заважав дихати, відбиватися серцю, не давав жити далі.

— А чого ти хотіла? — раптом розлютився чоловік. — Ти подивися на себе! На кого ти стала схожою? Тебе цікавлять лише дитячі пелюшки й що приготувати на вечерю. Яно, та ти вже, як твоя мати! Скільки в тобі кілограмів — сто? Дружина офіцера не може бути такою!

Його обличчя спотворила злість.