Зрада в 45. Моя гірка солодість

— Віра, — тихо сказав він. — Нам треба поговорити.

Я знала. Ще до того, як він вимовив цю фразу — найстрашнішу фразу в сімейному житті — я знала.

— Звісно, — сказала я надто бадьорим голосом. — Давай поговоримо за вечерею. Я запекла качку з апельсиновим соусом, як ти любиш.

— Віра, — він нарешті глянув мені в очі. — Я йду.

Два слова. Вони зависли між нами, важкі, як бетонні плити.

— Куди? — нерозумно запитала я, ніби він збирався у відрядження.

Олександр зітхнув. У тому зітханні було все: втома, жалю й полегшення людини, яка нарешті наважилася стрибнути з висоти.

— До Ольги. Моєї… — він зам’явся.

— Секретарки, — закінчила я за нього. — Ви давно?..

— Вісім місяців, — відповів він просто.

— Ти впевнений? — я тихо сказала, відчуваючи, як серце рветься на шматочки.

— У тому, що хочеш зруйнувати все, що у нас було?

— Я більше тебе не люблю, — просто відповів він. — Пробач.