Зрада. Ціна зради

— Скажи мені чесно — ти зраджуєш мені?
Тиша. Довга. Мученицька.
— Так,
він каже нарешті, і це одне слово вбиває мене. Просто вбиває.
Я стою, і весь світ навколо крутиться, утікає з-під ніг. Так. Він сказав «так». Він не став заперечувати, виправдовуватись, брехати. Просто «так».
— З Поліною?
я шепочу, хоча вже знаю відповідь.
— Так.
— Давно?
Він вагається. Потім:
— Пів року.
Пів року. Шість місяців він жив подвійним життям. Приходив додому, цілував мене, грався з дітьми — і весь цей час любив іншу. Пів року я була ідіоткою, яка нічого не помічала, нічого не знала.
— Чому?
я питаю, і мій голос тремтить.
— Чому ти не сказав раніше? Чому змушував мене жити в цій брехні?
Він відводить погляд.
— Я не хотів тебе скривдити.
Смішно. Він не хотів мене скривдити. А що зараз? Що це, якщо не рана? Не катування?
— Ти її любиш?
я ставлю питання, на яке боюся почути відповідь.
Він мовчить. Але мовчання — це теж відповідь.
— Я… так. Я розлюбив тебе, Аліно. Пробач.