Зрада. Скільки можна брехати?

— Тобі зовсім не шкода мене? — Після того, що ти наробив? — Нітрохи. — Я тоді був ідіотом… — Тоді? — я усміхнулася. — Ні, Тимур. Ти не змінився — ти просто нарешті показав своє справжнє обличчя.

Він пішов до моєї сестри. За одну ніч розніс у друзки все: наш дім, мою віру й мене саму. А потім з’явився назад — ніби нічого й не було. Знову ці промови, клятви, жалюгідні спроби повернути те, що вже перетворилося на попіл. Що я зроблю далі? Я вже все вирішила. Лише він іще не розуміє: цього разу страждати буду не я.