Рома поспіхом застібає ремінь.
Я заплющую повіки від болю, але спокою немає. Тут же в голові з’являється картинка, що рве мою душу.
«Роби спадкоємця!»
Цікаво, давно у них зв’язок? Зрада в квадраті.
— Ксюха, це не те… вона сама.
Я домовляю замість нього фразу:
— Не те, що я подумала? — хижо оскалююсь: — Ні, якраз те! Козел ти, Рома! — я вліпляю ляпаса з такою силою, що німіє долоня. — Більше тобі не скакати по моєму городу!