Зрада. Обопільно, але!..

— Не змушуй мене, — уже не стримую ридань, але чоловік лише морщиться й глушить мотор.
— Ми вже це обговорювали, — у його голосі рішучість і жодної краплі жалю. Ні до мене, ні до дитини, яка ні в чому не винна.
— Максим, благаю тебе… — жалібно схлипнувши, я висуваю головний аргумент: — Я впевнена, що це твоя дитина.
— Якби я в цьому сумнівався, ти б зараз… — він не договорює. Стискає зуби й, надсадно видихнувши, сухо наказує: — Виходь, нас уже чекають.

Щоб урятувати чоловіка від великої біди, я пожертвувала собою — своїм тілом, своїми принципами. Але взаємна домовленість перетворилася на кошмар. Я маю відмовитися від маленької мрії, щоб зберегти шлюб, у якому я вже не бачу сенсу.