— Куди це ти зібралася? — гарчить чоловік, перегороджуючи мені шлях.
— Туди, де тебе не буде! — зло випльовую я.
— Ходімо, Дем’яне?
— Мам, ну що ти, в самомі справі! Ну буває таке, так! Сподобався татові ще хтось. Ну переспав він із нею. І що? Ти ж рідна, ти його сім’я. А вона… ну так, для тіла. Для здоров’я!
Що? Це якийсь сон?
Я ж не оглухла?
Я спрямовую на сина приголомшений погляд, а потім переводжу його на хитро усміхненого чоловіка.
— Він правий, — знизує плечима чоловік. — Дем’ян із тобою не піде, Марина.
— Сину, ти в своєму розумі?
— Мам, перестань влаштовувати трагедію! І давай не влаштовувати істерики! — вимагає він.
— Підтримуй батька, синочку. Але коли зрозумієш свою помилку… буде пізно. Я завжди думала, що за моєю спиною горою стоять двоє чоловіків, а вони виявилися зрадниками.