«Твоя казка закінчилась, мишко мала. Приїжджай і переконайся в цьому сама. Марк тут — і не один». Це повідомлення прийшло на мій телефон глибокої ночі, коли мій коханий уже давно мав бути вдома.
— Маленька… не треба, — Марк уп’явся пальцями в мої плечі, благальний і розлючений голосом. — Зачекай, я все…
— Поясниш?! Оце? Йди геть! Залиш мене! — мене прорвало і я зашлася в істериках та спробах вирватися з сильних рук.
— Я тобі вірила! Я тебе любила! Я твого дитинчати ношу!
— Що? — Марк завмер і розплющив очі, розтиснувши руки на мені.
— Я не твоя маленька! — закричала я, вмиваючись сльозами, і відштовхнула його.
У гарячці я побачила Марка: він махнув руками — і завалився назад. Зник у величезній чорній безодні вікна й розчинився в струменях дощу, що летіли з неба.