— А скільки років хлопчикові? — Нікіта проводить рукою по волоссю, зачесуючи його назад п’ятьма пальцями.
— Ось мені, — гордо демонструє Ярослав чотири пальці, одразу зрозумівши, що мова про нього.
Я хочу зникнути, втекти, сховатися. Так не мало статися.
— Діано, зупинись! — Нікіта піднімає мене, коли я нервово намагаюся застебнути Ярославу сандалі. — Ти лякаєш дитину. І чого боїшся ти сама?
— Нічого, — вириваю руку, глянувши на виховательку. — Мені точно боятися нічого.
— Йому чотири роки, а не три, — тихо нагадує Нікіта. — Ти мені збрехала. Чому? Невже тому, що він мій? Це мій син, Діано?
От і все… ***
Я любила його більше за життя. Але він збрехав мені… Виявився одруженим. Довелося втекти, щоб не зламати чужу сім’ю… із його малюком під серцем. Але життя повне сюрпризів. І ось ми знову зустрілися через кілька років. Він звинувачує мене в тому, що я приховувала його сина, і погрожує помститися. Але я буду боротися за свою дитину до кінця!