Зрада. Мелодія розлучення

Катя дивиться на мене зухвалою, переможною усмішкою. І навіть не думає злізати з колін мого чоловіка.
— Арайана? — його голос хрипкий. — Що ти тут робиш?

Я не в змозі вимовити ні звуку. Завмираю на порозі, мене трясе, а пальці—до білизни стискають ручку сумки. Усередині мене виє сирена — гучніше за музику, гучніше за грозу.
— Я… ти… планшет забув, — нарешті виштовхую з себе слова, і голос звучить, ніби скрип старих петель.

— І що? Вирішила влаштувати перевірку? — він повільно, навмисне спокійно встає, скидаючи з себе Катю. Та нехотя підводиться, одягає сукню (виправляє її). Вона дивиться на мене з презирством і цікавістю водночас.

— Ти говорив, що летиш у Пітер, — шепочу я, і голос тремтить від сліз. Я ненавиджу себе за цю слабкість. — Службове відрядження… з Катею.

— Плани змінилися, — він обриває мене, і погляд стає крижаним. — І взагалі, Арайано, не прикидайся наївною дурепою. Ти все вже зрозуміла.