Він бачить мене. На мить завмирає. У його очах майне щось швидке, невловиме. Я не встигаю зрозуміти, що це. Дивування? Страх?
Ні. Це досада.
Досада, що я повернулася не вчасно. Завтра зранку мене чекала б інша несподіванка — не така шокуюча.
Я стою в бордовому мереживі, у туфлях, з розпущеним волоссям, і відчуваю себе ідіоткою на чужому святі життя. У декораціях, які сама створила десять років тому.
— Олеже, — голос запрограмований на ввічливість. — Що тут відбувається?
Чоловік мовчить. Дивиться на мене, потім на Аліни, потім знову на мене. Його щелепа напружена. Желваки ходять під шкірою.
— Поліно, — починає він, — Це не те, що ти думаєш…