Сіра, припорошена пилом колона важким, але досить жвавим кроком рухалася узбіччям великої дороги в бік Орла. Це були одні з останніх радянських полонених сорок першого року. Між ними, перед поваленими, кришачи допотопну бруківку, котилися німецькі танки, самохідки й тягачі з гарматами. В перемішку з ними, з невеликими інтервалами, їхали вантажівки з боєприпасами та провіантом, автоцистерни з пальним і легкові машини з начальством. По іншому узбіччю в тому ж напрямку, трохи розрідженою вервечкою, ніби на обгін, мчали мотоциклісти. Піхота теж сиділа на бронетранспортерах і машинах із відкинутими брезентами. І вся ця махина, підігріта наступальною удачею та жовтневим сонцем, безнастанно ламалася на північ, наче там ще тепліше. Усе на колесах, на гусеницях—єдиним ударним скупченням. Пішими були лише регулювальники з короткими вказівниками на древках: «На Тулу!». «На Москву!»…
У кюветі, в уламках сухого дорожнього бруду, валявся потертий зелений борт напівтуші з кривою написом «Вперед, на захід!». За якихось п’ятнадцять кроків від нього, притиснувши обгорілі шини, лежала покалічена машина.