Куди я потрапив? Хто цей істеричний китаєць? Чому він так кричить, ніби я йому щось винен? Стіоп — я тепер і китайську розумію?! Де тут дзеркало… *** Це роками висіло в повітрі, щоб тепер, коли тобі п’ятдесят, почати стрімко здійснюватися. Здавалося, все налагоджено — до виходу на пенсію рукою подати — на жаль. Бо великі компанії Гонконгу стрімко націоналізують люди з столиці, вони розставляють своїх у бізнесі. А ти… більше не потрібен. І пенсії не буде, бо тебе в буквальному сенсі викинули з території новими сек’юріті. Старих господарів на державу міняють цілі корпорації. Нові часи, інші політики. Добре, діти поїхали в Пекін і влаштувалися. Або не дуже добре? Бо тепер ти для них наче чужий. Вік, вік, вік. Але й у п’ятдесят, якщо захотіти, можна багато. Навіть з нуля. Навіть коли з чужого минулого в твоє попаданське життя тягнуться дуже непрості хвости цього самого минулого — «дякую» попереднику.