Френдзона

"Що з тобою таке?" — жалісно скиплю. Степан опускає обличчя, кидає погляд на мої пальці, якими я вчепилася в його лікоть, і мені доводиться тут-таки відсмикнутися, бо цим поглядом він б’є мене по руках. — "Я тебе не впізнаю, Степе," — з жалем хитую головою.

— "Минає шість років," — нагадує.

— "От саме! Ми не бачилися шість років і, здається мені, люди, які раніше дружили, не мають вести себе так під час зустрічі."

Для мене він завжди був найкращим другом.

Степа Ігнатов — хлопчисько, який носив мені ромашки та розтануле морозиво.

Він поїхав майже одразу після однієї ночі, яку я не пам’ятаю, а повернувся через шість років: доросліший, привабливий, чужий…