— Ну і як вона? — Звичайна. У мене вже було багато таких. Не вирізняється. Нічого особливого… — Волков сказав це холодно, розважливою ноткою в голосі. — А я думав, може, вона тобі сподобається. Спробуєш, щоб точно зрозуміти? — Ні, я й так бачу — не по мені. Не той рівень. І вони кажуть… “сіра”… “без родзинки”… “Про мене?!” Серце, яке до цього билося швидко й радісно, раптом завмерло й упало. Я вхопилася за раковину, щоб не впасти, і знову глянула на себе в дзеркало. Ось вона — сіра, без іскри й без родзинки. Не його рівень, звісно! Як же… багатий і розумний… розмечтався! Дурепа! Я Василіса, фея особистого життя. Правильно, чужого, але не власного. Як я стала феєю? Випадково опинилася в перестрілці, і мене вбили. Відповідальність за мою смерть лежить на капітані поліції Волкові. Брутальний красень з чарівною усмішкою. Розумний. Мій же наказ — знайти йому ідеальну пару. І якщо я не впораюся — мені кінець!