Кириллу Рябову дано дивовижний дар: уникаючи традиційної й часто порожньої багатослівності російської прози, у своїх оповіданнях з’єднувати всі больові точки й лейтмотиви вітчизняної (та й світової) гуманістичної традиції, що також відома як любов і співчуття до ближнього. Виморочні простори міських околиць, бездомні квартири багатоповерхівок у текстах Рябова — не привід для нудного описування побуту, а цілий світ на межі сну й яви — енергетичний, сповнений абсурду й відчаю, лимб без жодного шансу втекти.