Це я — Едічка

Головною складовою повісті є розхитане й зминане світосприйняття людини, яка втратила не лише точку опори, а й повністю втратила орієнтири в холодному світі капіталістичної об’єктивності. Герой називає себе Едичкою. І якщо відволіктися від манії величі автора, який обожнює самого себе, можна допустити, що Едичка в тексті міг би бути іменем дитини — слабкої й беззахисної перед обставинами, в які він сам з легковажності потрапив, і яка гостро потребує захисту від сильного активного начала, що взяло б над ним опіку й витягнуло його з дна холодної ями американського життя. Доросла людина, опинившись у чужому й, як з’ясувалося, цілком незнайомому для неї середовищі, не завжди багато чим відрізняється від вразливої дитини, яку байдужа система, не помічаючи, м’яко м’їне й повільно перетравлює.

Цілодобово, підштовхуваний особистою безпосередністю, він блукає вулицями великого міста в надії зустріти те саме подія, що кардинально все змінить. У чудовій глибині свого падіння він втрачає всі орієнтири, а в хаотичному безумному світі ще яскравіше роздуває світило власного «я», яке лишається єдиним стійким елементом цього буття і з якого він черпає тепло, де б він не був.

Зрештою, які б вчинки він не робив, що б із ним не відбувалося, Едичка, простягаючи заіндевілі долоні до полум’я власного его, від першої до останньої сторінки твору пише про себе як про героя. Це опис його життя. А за логікою персонаж, якому відведено найбільше місця в творі, є героєм. Отже, й Едичка — герой. Світ навколо нас? Тоді ми в його центрі!