Відлуння

«Блакитегорія, берег, пустельний час після полудня, дівчина, що виникла з моря… Це вже майже тридцять років!
Я шукав камінці на дикому пляжі. Напередодні штормило: хвилі, шиплячи, переповзали пляж аж до білих стін прибережного санаторію. Зараз море вщухло, пішло в свої межі, відкривши широку смугу піску — шоколадного, з синюватим відблиском — відділену від берега валиком гальки. Цей пісок, вологий і такий твердий, що на ньому не лишався слід, був усипаний цукровими камінчиками, зеленувато-блакитними камінцями, гладенькими, округлими скельцями, схожими на обсмоктані льодяники, мертвими крабами, гнилими водоростями, що тхнули їдким йодистим запахом. Я знав, що велика хвиля виносить на берег цінні дрібні камінці, і терпляче, крок за кроком, обстежував піщану мілину та свіжий нанос гальки.
— Гей, що це ти розсілась на моїх трусиках? — пролунав тоненький голос.
Я підняв очі. Треба мною стояла гола дівчина — худенька, ребриста, з тонкими руками й ногами. Довге мокре волосся липло до обличчя, вода блищала на її блідому, майже не загорілому тілі, з пухирцями холоду…»