— Випусти мене, — барабаню долонями по дверях.
— Ні, — лунає позаду спокійний голос Мірoна, — більше ніяких твоїх умов. Є тільки мої.
— А які?
Повертаюся до нього й притуляюся спиною до дверей.
— Як ти висловилася: я купив твоє час, і тепер користуватимуся ним так, як захочу. Ти моя.
— Ні, — хитаю головою.
— Так, — його долоні лягають на двері по обидва боки від моєї голови, — тобі нікуди тікати.
— Купив собі ляльку, так?
Долоні безсилo звисають уздовж тіла. Дивлюся вниз, не в змозі підняти на нього очі.
— Досить, Ада, — його долоня опускається мені на груди, а пальці забираються під тканину халата, — я занадто довго чекав. Цілі чотири роки.