«Я — брехун і пустомеля», — із перших слів представляє вам оповідача в романі «Душі» ізраїльського письменника Роя Гена. Але ніхто, стверджує він, не може розповісти про власне дитинство — і не збрехати. Як казали за часів його дитинства: «Хай буде брехня, але щоб вона сяяла!» І через це сяйво — сяйво вишуканих, винахідливих історій — душа оповідача Гриші говорить із душею слухача.
Його душа, сорокарічного Гриші, який живе з мамою в емігрантській квартирі в Яффо, уже 400 років блукає з тіла в тіло, з епохи в епоху. Наче Вічний жид, він мандрує, не знаходячи спокою: із глухого польського містечка — у венеційське гетто; звідти — на єврейське кладовище в Марокко й через німецький концтабір — у сучасний Ізраїль. Він змінює імена: Гіц, Гедалья, Джимуль. І в кожному втіленні у нього є одна-єдина душа-близнюк: знайти б її тепер, цю душу…
Але Гриша — не єдиний голос, із яким ми знайомимося. У мами Гриші, якій, дякувати Богові, сидить у дві тисячі двадцятому році в кімнаті з кондиціонером, є власна думка про всі ці історії: брудна брехня, наклеп на рідну матір, яка для нього все, відірвані від реальності фантазії, вигадані імена… Порядок із розумом порушено! Обидва голоси пристрасно спробують переконати вас — кожен у своїй версії подій, у своїй версії погляду на реальність. Але на чийому боці опинитеся ви, слухачу?