— То ти вчителька?
— Учителька, — Ніна киває. — Саме вона.
У кімнаті немає жодних меблів, і я присідаю перед нею навпочіпки. Її очі кольору сердитого неба дивляться на мене уважно й обережно. І за ці секунди між нами було сказано так багато, що вголос, можливо, й за все життя не проговориш — не знайдеш потрібних слів.
— Я не могла не повернутися, — шепоче вона. — Ти зміг залишитися, а я… не змогла повернутися.
І так мені хочеться поцілувати її розбите коліно, подути на нього, як дитині, щоб швидше загоїлося — що у мене зводить щелепи. Але я не маю права на слабкість. І не маю права на помилку. Я прийшов отримати відповіді на свої запитання — і ми обоє це знаємо.