Анна Вікторівна, завідувачка кафедри акушерства та гінекології, не планувала вмирати.
Тим більше — від післяпологової гарячки у ХІХ столітті.
Опритомнівши в тілі молодої дружини губернатора, вона з’ясовує, що:
• тут медицина небезпечніша за хворобу;
• ті, що поруч, щиро хочуть допомогти — так щиро, що за пару хвилин і доб’ють;
• а найкращий спосіб вижити — нікого не слухати.
Назло епосі, лікарям і здоровому глузду Анна береться за справу.
Бо порятунок потопельників — справа рук самих потопельників.