— Що ти тут робиш? — бос зазирає в ординаторську. — Дрімаєш? — помічає, як я намагаюся сховатися пледом.
— Я… — лепечу, не знаходячи слів.
Я знаю: так не можна.
— Збирайся. Поїдеш до мене, — відтинає він, знімаючи халат і лишаючись у сорочці.
Та він узагалі ненормальний! Нікуди я з ним не поїду!
— Дякую, не треба! — невпевнено крутю головою.
— Тобі здалося, що я питаю? — він підходить ближче й одним рухом стягує з мене плед, ніби зривають пластир.
Швидко, точно, як у лікаря — без жодних сумнівів.
— Ти їдеш зі мною. Це не обговорюється!
Коли я прийшла влаштовуватися на роботу, бос вирішив, що я пацієнтка, і наполіг на огляді, змусивши мене роздягнутися.
Моя зведена сестра рознюхала про це й подала батькам у такому вигляді, щоб виставити мене винною.
У підсумку мені довелося піти з дому.
А тепер я живу у нього — у самого відомого кардіолога в місті й водночас мого начальника.