— Ти моя дружина, Роксана! — люто гарчав він, перегородивши дверний отвір своєю високою постаттю.
— Проти волі! — тихо, захлинаючись сльозами, шепотіла дівчина.
— Ти моя! Ти — Мартинова! — ніби вирок, який ось-ось приведуть у виконання.
— Ненавиджу тебе! Твоє прізвище! Я ненавиджу цей дім! — так само тихо, зло, люто шепотіла вона, а потім, гірко всміхнувшись: — Відпусти мене, Віт!
— Ні! Ніколи. Чуєш?! Я ніколи не дам тобі свободи! — чоловік ривком підхопив тендітне тіло, притиснув до себе, закинув голову дружини так, щоб бачити її обличчя, і вже ще тихіше прошипів:
— Я ніколи не відпущу ні тебе, ні сина!
— Краще померти, ніж так… — наче ляпас пролунав тихий жіночий шепіт, сповнений гіркоти й ненависті.