Коли людям повідомляють, що в тебе пухлина в голові, чомусь вони чекають, що ти почнеш цінувати життя.
Полюбиш заходи сонця.
Перестанеш матюкатися.
Почнеш їсти броколі.
Та хрін там.
Льоша продовжує пити, злитися, тікати від себе й чомусь їде на Ольхон — острів, де вітер виє, як бездомний пес, а старий письменник із деменцією роздає поради, ніби йому вже нічого втрачати.
У старого гниє пам’ять.
У Льоші — життя.
І обоє роблять вигляд, що все під контролем.
Між ними — розмови про книги, смерть, жінок, страх і самотність.
От тільки ніхто себе не шукає.
Усі просто намагаються не здохнути завчасно. Хтось — від хвороби, хтось — від туги.
Це історія про чоловіків, які не вміють бути щасливими, про спогади, що в’їдаються під шкіру, і про спробу знайти сенс там, де зазвичай знаходять лише похмілля.
Магічний реалізм, чорний гумор, Байкал, біль і життя без глянцю.
Бо правда рідко пахне квітами.
Частіше — цигарками, кров’ю та дешевим алкоголем.