Щоденник письменника

24 год. 8 хв.

Класика

Мова російська

Читець Сергій Крусько

Опис

До цього збірника включено основні публіцистичні твори Достоєвського, які становлять інтерес для широкого кола читачів. Тексти друкуються за виданням: Достоєвський Ф. М. Повне зібрання творів: У 30 т. Л.: Наука, 1972–1987. Тексти друкуються в скороченні. Скорочення позначені кутовими дужками. Коментарі до вказаного видання послужили основою для цих приміток. Обсяг книги не дозволяє видати «Щоденник письменника» повністю. Тому до неї не ввійшли твори, що потребують докладних коментарів академічного типу та спеціальної підготовки читача. Саме перерахування виключених розділів («Три ідеї», «З книги передбачень Йоанна Ліхтенбергера, 1528 року», «Німецьке світове питання. Німеччина — країна, що протестує», «Чорне військо. Думка легіонів як новий елемент цивілізації», «Мрії про Європу», «Римські клерикали у нас у Росії», «Про те, що тепер думає Австрія» тощо) говорить про те, що в них ідеться переважно про вузькі або, навпаки, глобально політичні питання — або такі, що втратили актуальність, або такі, що передбачають глибокі знання світової історії. Крім того, час не підтвердив окремі прогнози Достоєвського, в яких відбилася заплутаність соціальних процесів його епохи, що мали досить складну генеалогію. Протиріччя реальної історичної обстановки 60–70-х років необхідно мати на увазі й тоді, коли, наприклад, Достоєвський на сторінках «Щоденника» вступає в філософсько-публіцистичну полеміку з Белінським чи Герценом, Чернишевським чи Салтиковим-Щедріним щодо питань духовного оновлення суспільства та шляхів, що ведуть до нього. «Протиставлення між олімпійською величчю теорії та болючою чутливістю життя і становить рану, що болить, сучасної людини» — так Салтиков-Щедрін характеризував одну з найважливіших особливостей цієї обстановки. Достоєвський віддавав належну шану «величі теорії» захисникам справедливого суспільного переустрою, і в нього можна знайти дуже перейняті слова про них. Наприклад, він називав Добролюбова «борцем за правду», а про Белінського в полеміці з лібералами писав: «...самі омани Белінського, якщо тільки вони є, вище вашої правди, та й усього, що ви наробили й написали». Однак Достоєвський не міг не бачити «болючу рану» життя, коли високі ідеї істини, добра й справедливості дискредитувалися «нігілізмом 60-х років», практичним здійсненням якобінських закликів Бакуніна, Ткачова, Нечаєва. Таке зміщення або його потенційна можливість викликали в Достоєвського різке неприйняття. Подібна позиція характерна для Достоєвського і щодо будь-якого суспільного напряму. Розмірковуючи над декабристським рухом, він зазначав: «Тим часом із зникненням декабристів — наче зник чистий елемент із дворянства. Зосталося тільки цинізм: мовляв, чесно-то, видно, не проживеш… Це так опоганилося, що, коли розкусили Белінського, — все повалило за ним…» Так письменник визнає, що після поразки декабристів «чистий елемент» суспільства пішов за Белінським. І саме повторення історії, яке відбувалося на його очах, — розчинення «чистого елементу» в діяннях авантюристів, які приєднувалися до демократичного руху, — найбільше його турбувало. Та це саме занепокоєння («вважаю себе всіма ліберальнішим, принаймні вже з того, що зовсім не бажаю заспокоюватися») проявляється в Достоєвського й щодо лібералів, які «інколи викидають такі лібералізми, що й самому страшному деспотизму та насильству не придумати». З погляду вільного розвитку народу й викривлення високих ідей Достоєвський не жалував і консервативну частину тогочасного суспільства: «...скільки негідників до нього приєдналися». І хоча в гарячці полеміки та пристрасній жадобі справедливості Достоєвський міг і суперечити собі, і помилятися, але це були помилки мудрої людини, що шукає істину, в якій ніколи не зникав «чистий елемент». Такі протиріччя й слід мати на увазі читачеві, коли він знайомитиметься зі «Щоденником письменника».