Щоденник найманця

Так буває в житті: у тебе є все, усе, що потрібно для щастя. І в одну мить це зникає. Все розсипається прахом. Все, у що ти вірив, усе, чим ти жив, — стирається. І лишається порожнеча, що палить зсередини, і немає сенсу життя.
І я говорю не навіть про катастрофу, що сталася кілька років тому, — гримнула й відгриміла. Я говорю про катастрофу, яка може статися з кожною людиною окремо, у власному її світі.

Так сталося і зі мною. Покинутий і зраджений, витікаючи кров’ю, я повз. Повз уперто, тримаючись за життя. Навіть попри ту порожнечу, яка повністю знищує жагу до життя, я повз.

Дощ рясними краплями зривалися з важких свинцевих хмар, що низько висіли над околицями старого Пітера. Принаймні небо в чомусь допомагало мені — знищуючи сліди, за якими можуть піти хижаки. А вітру… його просто не було, і запах свіжої крові не розносився довкола, не сповіщав падальщиків про ситну вечерю. І це давало надію — маленьку, але все ж достатню, щоб її вхопити.

Чи хочу я вижити, щоб помститися? Напевно, ні. Тоді чим я буду кращим за тих, хто кинув мене тут?

Тоді яка в тебе мета, питаєте ви?! Навіщо тобі життя — змирись і помри, тобі не жити!
А ось вам! Я просто хочу жити!